3 березня - 90 років від дня народження С.С. Стриженюка

 

     Народився Станіслав Савович Стриженюк 3 березня 1931 року над Південним Бугом на обійсті діда Назара, в селі Гайвороні, яке згодом назвали містом, хоча нічогісінько міського в цьому селі не з'явилося. Навіть сільську церковцю, зруйновану після колективізації, так і не відбудували. За прикметами краю то було лісо-степове Поділля, а за адміністративним поділом довоєнна Одеська область, до якої і належав Гайворон. І населення краю тяжіло до культурного епіцентру міста над морем Одеси, про яке з діда-прадіда, з хати в хату, ходили легенди. Бо хтось з місцевих парубків служив на крейсері "Варяг" в російсько-японську війну, а хтось брав участь у революції та громадянській війні на тому чи іншому боці. А що вже Велика Вітчизняна війна помітила чоловічу стать героями та підозрілими - то і не порахувати. І зробити цієї бухгалтерії не можна, і наскільки пам'ятає Станіслав Стриженюк обличчя односельців, то були лише обличчя самотніх бабусь та овдовілих молодиць, які чекали листів то з Сибіру, то від адресатів пошти польової, а здебільшого пошта приносила їм похоронки.

     Після війни Стриженюку вдалося закінчити 7 класів і він поїхав до Одеси. Не послухав матері, а вона, страдниця, знала, що таке голод і радила поступити до технікуму харчової промисловості. А він подав документи до Одеської Спеціальної школи Військово-Повітряних сил. Хотілося літати. І його прийняли до цієї школи в той рік, коли її закінчив космонавт Георгій Добровольський, а після них вступив до неї Георгій Шонін. Полетіти не довелось...

     По закінченні школи їх залишила мандатна комісія на землі, бо батько Стриженюка, як і інших хлопців-однокласників, попав солдатом у полон під Харковом і повернувся додому в 1946 році через трудову армію, що будувала шахти в Донбасі.

     Його однокласники наполягали поступити в Вищу морехідку. Не літати – так плавати! Але і там їх не прийняли, бо вони були в окупації. І вони гуртом вступили до Одеського політехнічного інституту.

     Стриженюк закінчив інститут і з дипломом інженера-хіміка поїхав працювати в Казахстан. На станції Алга працював понівечений воєнним лихоліттям Актюбхімкомбінат імені Кірова. В ті краї висилали цілі народи: чечен, інгушів, німців, молдован, білорусів, українців... І називався той табір "АЛЖИР", тобто "Актюбинский Лагерь Жен Изменников Родины", як Стриженюк міг розібратися вже працюючи на місці серед усього цього населення.

     Починаючи писати ще в школі та в інституті українською мовою, Стриженюк не афішував своїх занять поезією, а писав лише для себе самого і вивчав українську мову та літературу теж самостійно, бо ні в школі, ні в технічному ВУЗі таких предметів за програмами не існувало. В цьому йому допомагали бібліотеки, особливо Одеська державна наукова бібліотека імені М. Горького. Вивчаючи творчість Тараса Шевченка, він знав, що геній України був на засланні в Казахстані. Як з'ясувалося потім, в Алзі над річкою Іллєк, за легендами місцевих казахів, Кобзар посадив тут колись чи не кожну вербу.

     Працюючи начальником зміни з чеченами, Станіслав Стриженюк збагнув характер цього волелюбного народу і бачив у кожному чеченові-вантажникові Хаджи-Мурата.

     Йому не вистачало гуманітарної освіти і він вступив до Московського літературного інституту імені М. Горького, вступаючи до якого представив на конкурс рукопис своєї першої книги поезій "В братнім краю", що вийшла друком в Одесі в 1957 році.

     Повернувшись до Одеси, він деякий час працював за фахом на кафедрі "Машини та апарати хімічних виробництв". В цей час вийшли його книги "Земля орлів", "Рубікон" та окремою книгою поема "Слава Ковалівна".

З Казахстану він привіз рукопис поеми про Тараса Шевченка "Поет і Тьма". Яка витримала декілька видань і була поставлена на радіо та телебаченні.

     Працював в Одесі начальником Одеського обласного управління культури, а пізніше головним редактором Одеської кіностудії художніх фільмів.

     В 1995 році переклав українською мовою сучасного італійського поета Коррадо Калабро. Його книга "Rosso D’alicudi" вийшла під назвою "Червоний колір Алікуд". Пізніше вийшли поеми українською мовою для дітей, перекладені з російської.

     Підготував однотомник мініатюр "Екслібриси", який вийшов 1999 року.

Займається прозою та журналістикою.

     Член Спілки письменників України з 1959 року.

     Перші поезії надрукував у 1956 році в колективній збірці «Голосом серця».

   Автор збірок «В братнім краю» (1957), «Земля орлів» (1960), «Рубікон» (1962), поема «Слава Ковалівна» (1964), «Моя Платанія» (1967), «Журавлинь» (1968), «Пасати – вітри постійні» (1970), «Гавань синього літа», «Облачные фрески» (у перекладі російською мовою, 1972), «Стихія на семи вітрах» (1973), «Красен-світ» (1976), «Крыло» (у перекладі російською мовою, 1987), «Квітка долі твоєї» (1987), «Ім'я твоє шепчу» (1989), «Вибране» (1991) «Мрія пам’яті» (1992), «Екслібриси» (2001), «Тетянин день» (2004), «Судний день. Батурин» (2008), «Колегіум» (2008) та ін.