Ти не брат мені, Каїне!

 

   Сьогодні представляємо вам «Ти не брат мені, Каїне!» із серії «ХХІ століття. Нотатки під час війни» одеського дитячого письменника Олексія Надемлінського.     

    Ексклюзивне право використання тексту люб'язно надано нам самим автором.

Відділ довідково-бібліографічних

та інформаційних послуг

Ти не брат мені, Каїне!

    Що в них у голові?

    Я часто чув це питання від багатьох своїх знайомих. Питання було зрозуміле - що думали громадяни РФ, якщо з такою легкістю пішли зі зброєю в руках вбивати "своїх братів" на чужу територію?

    Для себе я знайшов відповідь ще сім років тому. Зрозуміти це важко. Ще важче пояснити. Але я постараюся.

    Ми були знайомі з 1968 року - ми навчалися разом із першого по восьмий клас. А останні два роки в одній школі, але у паралельних класах. Я навмисно не називаю його прізвища. Зватиму його Андрійком.

    Був хлопчик, як хлопчик - у міру пустотливий, захоплювався малюванням та поезією. Разом ми ходили до літературного гуртка-студії.

    Закінчилися шкільні роки. Шляхи наші розійшлися. Я пішов вчитися в інститут, Андрій пішов служити до армії. Згодом ми періодично зустрічалися. При цьому нормально спілкувалися.

    Потім була велика перерва.

    Зустрілися у соцмережах за кілька десятків років. У мене вийшло вже шість книг, а Андрій закінчив університет і захистив дисертацію. Здавалося б: дитячий письменник і кандидат філософських наук - дві інтелігентні людини, які знайомі з дитинства, повинні легко порозумітися.

    Я все життя прожив у рідній Одесі. Андрюшу життя покидала: з Одеси до Петербурга, а потім до Єкатеринбурга. В останньому він і осел остаточно. Якийсь час ми спілкувалися у мережі. Я заплющував очі на деякі моменти у нашому спілкуванні. Зараз ці "моменти" я назвав би великоросійським снобізмом мого однокласника. Загалом я не претендую на особисту святість. Можливо, щось і в мені дратувало Андрієві.

    Але коли до тебе ставляться поблажливо як до молодшого брата, це, погодьтеся, трохи напружить.

    2014 розставив всі крапки над і.

    В очі впадало одне - майже релігійна віра в путіна. Здавалося б, що у "розсудливого" філософа має бути критичне мислення. Наївна я людина! Все, що говорив Андрійко, було справжнісінькою калькою російського телебачення, з сильним нальотом езотерики. Всі мої логічні доводи, що Росія жлобською відкусила Крим, що в Луганську та Донецьку задіяні громадяни РФ типу Гіркіна та Мотороли, упиралися в "їх там немає" і все! Тобто це були солов'ївські думки, запаковані в наукові слова.

    Я порадив йому менше дивитись телевізор. У відповідь почув, що в мене самого мозок промито "фашистською пропагандою". Я не став скочуватися до дискусії на рівні торгівлі рибного ряду Привозу і заморозив наше спілкування.

    Останню крапку у стосунках поставив трагічний випадок. У Андрійка помер батько, який жив в Одесі. На похорон отця Андрійка не потрапив. По-перше, літаки в Україну не літали, а по-друге, чоловіків призовного віку в Україну не пускали з цілком зрозумілих причин.

    Андрій у всьому звинувачував уряд України. Я не стримався і помітив, що те, що трапилося, - прямий наслідок політики путіна. Андрій зірвався: що особисто тобі поганого зробив Путін? Я зрозумів марність подальшого спілкування. Розмовляти з людиною, яка тебе не чує – марна справа.

    Ми стали зовсім різними.

    У соцмережах я послав Андрійку в бан. Довічний. І у реалі теж. Надії, що такі Андрійко щось зрозуміють у мене не залишилося.

    А зрозуміти росіян українцям дуже важко. Адже складно вільній людині зрозуміти раба. І не просто раба, а раба добровільного.

    Олексій Надемлінський 

одеський дитячий письменник, 

член НСПУ