Станіслав Бондаренко: Белла - з найсправжнішних!

Автор цієї статті - дуже цікава людина: поет, письменник, журналіст. Знайомий з багатьма знаменитостями. Нижче наводиться текст, який Станіслав Бондаренко розмістив на своїй сторінці в Фейсбуці. Стаття про поетесу Беллу Ахмадуліну (її день народження був 10 квітня).

БЕЛЛА – З НАЙСПРАВЖНІШИХ!

     Учора був день її народження. Однієї з найчистіших і найстійкіших поетів-шістдесятників. Я впевнений, що живи нині Белла Ахатівна, вона була б на боці України, а не фашистської ліліпутінської рашки... 

     Ми познайомилися ще весною 1991 року (за три місяці до московського путчу на чолі з ГКЧП), зустрічалися протягом майже 20-ти років – не часто, переважно в Києві, але кожного разу це було щось особливе, сказав би, високоповітряне (до речі, одне з наших 6-ти чи 7-ми інтерв’ю так і називалось «ЇЇ повітряність», «ЕЕ ВОЗДУШЕСТВО». 

     А в день знайомства на початку розмови я запитав: «Цікаво, що для Вас – Київ?» Відповідь була така (мовою оригіналу): «Для меня Киев – столица души, столица печали» (саме так називалося найперше інтерв’ю). Вона ще додала: «Для меня Киев – это Виктор Некрасов, Надежда Мандельштам…»

     Коли академіка Сахарова почали цькувати і коли більшість чоловіків позасовували язики, куди могли, саме її молодий голос був чи не найголосніший і найчіткіший (і до нього дослухався Захід). До речі, вже пізніше ми згадали один її лист, адресований, якщо не помиляюся, брежнєвському політбюро, і я першим розреготався, просто не міг втриматися: справа в тому, що там були такі, чисто в її стилі, з лексики ХІХ століття, слова: «…Нижайше прошу…». Я їй просто зобразив мімікою Брежнєва, з яким виразом він це читає, його ймовірну реакцію й артикуляцію по-брежнєвськи…І вона теж довго не могла спинити власний сміх… 

     Рідкісний, колосальний контакт виник одразу й на роки: може, через те, що я з перших хвилин подивував Беллу знанням її родоводу – як по татарській лінії (від пращура Ахмадули), так і по італійській. Більше того, я їй майже наспівав її, гадаю, недостатньо відомі нині, може, геніальні слова (хтось пам"ятає – у чудовому виконанні Лєни Камбурової, уродженки України, до речі): «В саду личинка / выжить старается, / Санта Лючия, / мне это нравится. / Если нас улица / петь обязала, / пой, моя умница,/ пой, обезьяна…». Далі я запитав: чи це не про її італійську прабабцю, ця «Пісня шарманщика»? Белла з безмежним подивом відповіла: «Слава, откуда вы все знаете?»… 

     До речі, такі ж самі слова набагато пізніше сказав і Чингіз Айтматов – при Борисові Олійнику й кількох послах, – коли через 50 років знайшлася могила його знищеного енкаведистами батька, і тоді плакали і Чингіз, і Олійник, і посли…
     Міг би розповісти багато цікавих історій, пов’язаних з Беллою Ахатівною, але не хочеться вчергове нариватися на дурну заздрість, яка, на жаль, досі вражає багатьох колег, як коронавірус. А я їм все-таки бажаю здоров’я і щоб не мучилися тим… 

      До речі, їй, та й усім найкращим поетам її покоління, була глибоко притаманна, так би мовити, АНТИзаздрість, більше того – колосальна взаємоповага і взаємопідтримка: це я знаю абсолютно точно, бо чи не в кожного з них і неодноразово запитував про іншого: в Окуджави, Андрія Вознесенського (чий перший у його житті київський творчий вечір на його прохання я вів), у Рождественського, Євтушенка (найбільш піжонистого серед них, колишнього її чоловіка), у Коротича та ін. Андрій Андрійович і у віршах, і в прозі міг: «Живем в эпоху Ахмадулиной»… 

    Завжди: кожен про кожного – лише найкраще, лише з пієтетом!.. Нашому поколінню цього уроку дуже не вистачає, невипадково маємо багато збочень уваги, і навіть комсомольська «танцівниця на столах» Оксана, яка до упору не виходила з рядів компартії, тепер… майже рупор для народу (Господи, щоб на це сказав Стус?!)…
      Все-таки пару цікавих епізодів коротко опишу: вечір у театрі Франка на початку століття, учасники: Белла, Саша Ткаченко (очолював спершу «Юность», а тоді вже пен-клуб російський, на жаль, доволі рано помер, бо місяцями сидів по судах, захищаючи поетів та
жірналістів) і ще один київський хлопець-начальник, який хотів бути поетом і досі таким себе вважає. 

     Виступали по черзі, причому Беллі якщо й підносили букети, то зовсім скромні, а тому киянину – розкішні центнерами (виявилося, підлеглі з міністерства). І от коли той вийшов вчергове на сцену, я пішов за куліси: Белла сиділа одна у напівтемряві на колоді (то, мабуть, були залишки декорацій) і курила тонку сигарету. Після привітання одразу запитала: «Слава, вы не знаете, кто этот парень?» Я відповів, що віддалено знаю і що це ж той, хто їх запросив до Києва (до речі, з дуже крупним гонораром за виступ). 

   Наступного вечора перед їхнім від’їздом ми зібралися в ресторані «Дежавю» неподалік Київської опери (там ще скрізь загрозливо висіли на стінах… круті мотоцикли). Борис Мессерер, чоловік Белли Ахатівни, та й Саша Ткаченко вже пришвидшували, щоб не запізнитись, але Белла випила трохи (справді трохи) вина і пішла до мікрофона, й зі словами «Пусть это стихотворение прозвучит для замечательных киевских друзей» почала читати один вірш, потім другий. Її було важко комусь зупинити, хоч Борис Асафович і Саша в майже істериці махали руками, вказуючи на годинники. 

     До мене підсунувся чоловік від сусіднього столика й пошепки запитав: що, це справжня Ахмадуліна? (я мовчки кивнув). Коли вона повернулася до столу під гучні оплески, до відправлення поїзда, як виявилося, залишалось три хвилини… Жах – у всіх, я кинувся до телефона зв’язатися з керівництвом вокзалу, щоб затримали потяг, Саша таки швидко впіймав таксі, і диво (мабуть, просто сталася якась затримка з відправленням), але вони… встигли.
     …Дивовижною була й остання зустріч: її творчий вечір у київському Будинку кіно (перед тим ми сфотографувалися разом, хоча не знали, звичайно, що то востаннє): потім вона майже три години читала ПО ПАМ’ЯТІ у Великому повному залі вірші різних років – так, кілька разів їй підказували – із залу, або Борис Мессерер, навіть я, – але не пригадаю, щоб хтось інший із поетів зміг подібне вже в солідному віці. 

      Через пару тижнів я набрав її телефоном і запитав, чи надіслати для вичитки текст матеріалу. Вона відповіла приблизно так: «Да зачем, кто ж вам, Слава, не верит», і я не знав, що на той час вона практично втратила зір (про це навіть не сказала)…
     …Десь зовсім високо тепер «ее воздушество», і як її не вистачає…
     «Так холодно ты замыкаешь круг»... І все ж… «даруй мне тишь твоих библиотек»!.. Я іноді навіть саме її словами (які співав Андрій Миронов) майже молюся Києву: «Я этим городом храним и провиниться перед ним не дай мне Бог, не дай мне Бог, не дай мне Бог вовеки!»
     Є кілька різних автографів, а це остання з подарованих нею книжок, де найлаконічніший автограф – дивним її почерком. Живи в віках, Белло Ахатівно, як справжня Окраса Свого часу!..

Текст та світлини

Станіслав Бондаренко